1 травня 1890 р. – у Львові відбулось перше святкування Дня робітничої солідарності. 

“Рівно о 10 годині, коли зібралось біля 2000 учасників, майже виключно ремісничих челядників і робітників, друкарський челядник Антін Маньковський відкрив збори, зазначаючи, що робітники такою численною явкою переконливо підтвердили свій зв’язок з робітниками інших провінцій австрійської монархії і закликав присутніх, щоб сьогоднішній день, що є початком нової ери для робітників, святкували в якнайбільшому спокої і порядку... Маньковський, як доповідач у справі 8-годинного робочого дня, з’ясував важливе значення праці, яка є другою могутністю поряд із творчою силою природи, і без якої немає нічого на світі, а тому ніхто не повинен від неї ухилятися, але також нікому не повинно її бракувати. Промовець стверджує нерівність сучасного поділу праці і необхідність її врегулювання та одночасно пояснює, що всі робітники від сьогоднішнього дня висувають вимогу 8-годинної праці, тому що однією з головних причин недостачі роботи для одних є надмірне перевантаження працею інших, а звідсіля перші наражені на нужду, другі ж нищать свої сили. Крім того, у зв’язку з недостачею праці для других, перші мусять працювати дешевше. На думку промовця, 8-годинна праця для деяких корпорацій може виявитись недостатньою, і тому не можна буде її там провести. У всякому разі треба її врегулювати і як максимум прийняти 10-годинну працю. Тому промовець висуває такі пропозиції: “Треба прагнути: 1) до запровадження 8-годинної праці для дорослих робітників і 6-годинної – для робітників віком від 14-18 років; 2) до ліквідації нічної праці жінок; 3) до недопущення до праці дітей віком нижче 14 років; 4) до ліквідації акордної праці, як такої, яка знижує ціну й надмірно висилює робітників; 5) до збільшення числа промислових інспекторів, з яких принайменше половину повинні вибирати самі робітники; 6) до якнайскорішого введення в життя “Робітничих палат”, які запобігали б не одному страйку і його сумним наслідкам”...”