16 червня 1578 року – у Львові стратили молдавського господаря Івана Підкову, який був гетьманом запорізьких козаків. 

“...коли було виконано всі необхідні розпорядження, перед 14 годиною нещасного господаря привели на площу. Він не був зв’язаним, і ніхто не тримав його рук за спиною, що йому дозволили з королівської ласки. При оголошенні смертного вироку, коли він прибув на площу, стояв великий гамір через гуркіт барабанів і гомін людей. Підкова обійшов два рази площу, погладжуючи бороду і дивлячись на люд, і показуючи, що нітрохи не боїться смерті. Він попросив тиші і, досягши цього, мовив такі слова: “Панове поляки! Мене привели на смерть хоча у своєму житті я не вчинив нічого такого, за що заслужив би такого кінця. Я знаю одне: я завжди боровся мужньо і як чесний лицар проти ворогів християнства і завжди діяв на добро й користь своєї батьківщини, і було у мене єдине бажання – бути їй опорою й захистом проти невірних і діяти так, аби вони лишалися у своїх краях і не переходили Дунаю. Але цей мій добрий намір не міг бути виконаним, і один Бог знає чому; особливо ж мені заважав той, з чиєї волі мене привели сюди на страту, та я надіюся на Бога, що мине небагато часу, і він, продажний хан, дістане відплату за мою невинну кров. Мені нічого не відомо, окрім того, що я повинен вмерти від його руки (вказуючи на ката), тому що турок, невірний хан-язичник, наказав вашому королеві, його підданому, здійснити страту, і ваш король дав таке розпорядження. Та врешті-решт це для мене не має жодного значення, одне запам’ятайте, що мине небагато часу, і те,  що діється зараз зі мною, станеться і з вами і з вашим добром, і голови ваші й ваших королів відвезуть у Константинополь, як тільки невірний хан-бусурманин так накаже”; помовчавши трохи й обернувшись до восьми своїх людей, що оточували його, додав: “Прошу вас, аби цим моїм слугам і товаришам, таким чесним, як я, після моєї смерті не чинили жодних перешкод, тому, що, по-перше, вони порядні люди. Крім того, вони чесно служили республіці, отже, заслуговують не лише того, аби ніхто не завдавав їм образи, але й того, щоб їх нагородили за їх доброчинні заслуги”... ...Він сам розправив свій одяг як належало, сказавши кату, аби робив свою справу, і, здавшися господу, прийняв смертельний удар з великим спокоєм. Один з присутніх, що знаходився там, як гадають, саме для того, щоб показати, що вирок виконано, взяв його голову і тричі показав її народу. В цю мить виявилося й велике народне співчуття і настільки сильне ремство, що якби не було вжито серйозних заходів, можна було б побоюватися повстання. Гайдуки, чекаючи будь-чого, стояли з аркебузами напоготові; та врешті-решт так нічого й не сталося. Відомо, що ця подія викликала в народі велике незадоволення, але, очевидно, все входить у свою колію і все забувається. Люди Підкови взяли його тіло і пришили до нього голову, поклали тіло в зелену скриню, яку, кажуть, він сам собі приготував, і віднесли в українську церкву поблизу, про щось більше ніхто нічого не каже” (З листа італійського дипломата Філіпа Талдуччі).