«Ми прощалися з ними з бажанням, аби вони швидко повернулися з вигнання...» Як жилося місту, залишеному напризволяще напередодні захоплення російськими військами, без намісника, президента і керівників багатьох державних установ?

«Громадяни!

Від сьогодні Міська Громадянська Сторожа обіймає стеження за порядком у місті.

Кожен громадянин повинен обов’язково підкорятися членам сторожі.

Відзнака: пов’язка кольорів міста на плечі.

У Львові, дня 31 серпня 1914.

Президія міста: Д-р Тадеуш Рутовський, Д-р Леонард Шталь, Д-р Філіп Шляйхер.

Головний комендант сторожі: Адам Шнайдер.

Коменданти дільниць:

I. Мар’ян Анджейовський. II. Валери Влодзімірський. III. Кшиштоф Янович. IV. Ромуальд Квятковський. V. Едмунд Філіпп. VI. Фердинанд Оглі» («Kurjer Lwowski», s. 2).

«Евакуація Львова. Пам’ятні миттєвості... Як грім, розійшлася вчора нашою столицею звістка про те, що спорожнів будинок Сейму і Крайового виділу, а маршалок Нєзабитовський разом з членами Крайового виділу і багатьма чиновниками перебрався до Нового Сончу, куди тимчасово переїхав – відповідно до повідомлення директора Стечковського – і Крайовий банк після тимчасового закриття львівської філії Австро-угорського банку... В безпечне місце перемістили найважливіші документи нашої автономії. Крайовим чиновникам виплатили платню за два місяці. Сталося це несподівано, занадто швидко.

Водночас і уряд у повному складі покинув Львів проти ночі з неділі 30 на 31 серпня 1914 року. Залізниця підготувала евакуаційні потяги, пізно ввечері повідомили урядовців, декого будили вночі. Платню за один місяць урядовим службовцям виплатили протягом тижня... багато, однак, хто не отримав повідомлення вчасно, як, напр., учителі, сьогодні даремно збиралися перед порожнім будинком намісництва... Кас уже не було.

Протягом усієї ночі в президії намісництва видавали посвідчення, які дозволяли чиновникам безкоштовний проїзд евакуаційним потягом.

О 4 годині ранку з головного вокзалу рушив переповнений предовгий потяг, призначений для військових та їхніх родин.

О пів на п’яту від’їхав величезний евакуаційний потяг для урядовців, а в ньому намісник Коритовський з віцепрезидентом намісництва Ґродзіцьким, урядовцями президії та багатьма чиновниками з усіх департаментів, інших установ, як, напр., прокуратури скарбу, дирекції скарбу і т. д., усіх чимало, з родинами, крім тих, хто з самого початку зумів відправити родичів зі Львова.

Адміністратор урядової “Газети Львівської” о третій ночі виплатив нашвидкуруч скликаним офіційним редакторам їхню платню за вересень, і більшість з них виїхала.

Воістину незабутньою була ця недільна ніч у Львові. Величезні дугоподібні ліхтарі на вулицях міста, які зазвичай пунктуально гаснуть після биття 10 години вечора, цієї ночі палали аж до ранку, табори їхали і їхали... Тут улан висовує з заповненого соломою возу голову і говорить з гумором: “О! Це моя казарма!”, там хлопець бідкається, що обоз забрав у нього з возу справне колесо, а залишив рештки свого...

А ще за кілька годин до цього, в неділю після полудня, на цьому ж місці, навколо прикрашеної вінцем лампад статуї Богородиці на Марійській площі [тепер – пл. Міцкевича], на колінах, співом серед найбільшого гамору молився натовп побожних Львівян... прохаючи кращої долі...

В понеділок з самого ранку, невідомо, за чиїм розпорядженням, поліцейські і жандарми ходили від брами до брами, забороняючи сторожам відчиняти камяниці і випускати мешканців, забороняючи видавати газети і розганяючи допоміжний персонал. Можна собі уявити, який переполох викликало це незрозуміле для невтаємничених розпорядження. Заборонили і відкриття крамниць... Громада, однак, через необхідність не могла це виконати, тому зароїлось у крамницях з продуктами, в мить ока розкупили випічку, ковбаси, розкупили в крамницях картоплю і т. п.

Львів здивувався... ранкові газети не вийшли... Новий привід для занепокоєння... Тож ті, хто міг і хто передбачливо роздобув у поліції чи маґістраті посвідчення, які дозволяють проїзд військовими потягами, або навіть не маючи такого посвідчення, хапали найнеобхідніше і поспішали на залізничний вокзал.

Складачі підготували номери ранкових газет, але вранці не було кому запустити верстати, тому що допоміжний персонал розбігся.

Війська вчора переходили через Львів увесь день, в пообідні години на Личаків знову тягнулися транспорти поранених, прості дерев’яні вози, а в них наші поранені разом з російськими, страшні обличчя, викривлені від болю. У протилежному напрямку сунула процесія російських полонених. Перед цим солдати гнали велике стадо корів і волів, і знову без кінця їхали обози...

Лише опівдні Львів, здавалося, завмер, крамниці були зачинені, на вулицях було помітно заледве кількох людей...» («Gazeta Wieczorna», s. 1–2).

«Надмірний переполох. День 31 серпня запам’ятається Львову як день тривоги і переполоху. Згодом настане час на критичне осмислення фактів цієї пам’ятної доби.

Сьогодні варто лише ствердити, що місто залишилося без пари десятків тисяч переляканих мешканців, яких залізничні потяги відвезли до більш спокійних країв.

Зі співчуттям прощалися в цьому величезному натовпі з жінками, старими і дітьми.

Їм уже давно було варто порадити виїзд, і можливо, згрішила преса, яка не заохочувала їх у цьому напрямку. Можливо, ми вимагали забагато самаритянського героїзму від слабких людей, яких лякав вид ран і крові. Добре, що мить випробувань прорідила лави добровільних помічниць, які нездатні виконувати складні обов’язки. Ті. Хто залишився, пройшли перше воєнне хрещення, і завдяки ним поранені матимуть хорошу опіку і втіху.

З жалем ми дивилися на матерів, які гамували плач дітей і вивозили їх подалі від звуків гармат. Ми прощалися з ними з бажанням, аби вони швидко повернулися з вигнання до домашніх родинних вогнищ.

Багатьох з коханого міста покликав обов’язок. Урядовці повинні йти туди, куди їх покличе влада.

І ті курені озброєної молоді, які вийшли зі Львова пару днів тому, виконують обов’язок. Тому що усвідомлювали, що їм місце не на вулицях міста.

Але в тому незліченному натовпі, який протягом усього дня заповнював залізничний вокзал, було надто багато малодушних осіб, які були зобов’язані залишатися на посту, а натомість кинулися наосліп після першої тривожної чутки...» («Kurjer Lwowski», s. 1).

«З міського театру. За обопільною згодою дир. Геллера і комітету акторів, вирішено – з причини надзвичайно слабкої відвідуваності і, відповідно, маленького прибутку, який не покриваю навіть денних видатків – припинити виступи на якийсь час. Водночас дир. Геллер звернувся з листом до керівництва міста, в якому засвідчує, що негайно розпочне вистави на свій ризик, якщо керівництво надасть дотацію, яка при зменшеній платні зменшила би цей ризик для дирекції, котра у зв’язку з теперішньою фінансовою ситуацією не має змоги навіть урятуватися кредитом. Початок сезону буде оголошено за кілька днів заздалегідь» («Gazeta Wieczorna», s. 3).

«Трамваї їздять сьогодні Львовом нормально. Вчорашнє призупинення трамвайного руху, яке також спричинило збільшення неспокою, не було ініціативою керівництва міста чи дирекції трамваю.

З причини згаданого призупинення трамвайного руху громадськість, яка масово поспішала на потяги, зіштовхнулася з численними неприємностями і стражданнями. Траплялися дивовижні сцени: На звичайному дерев’яному возі їхала дама в капелюшку, прикрашеному чарівними перами страуса. Два ряди не менш елегантних дам сиділи на звичайних “дрожках”, спустивши ноги до середини. Ще одна бігла на вокзал пішки, одягнувши на себе, очевидно, найдорожчу сукню і несучи під пахвою величезний клунок. Знайшлася навіть одна, яка йшла... з гасовою лампою в руці, не говорячи вже про тих, хто в гарячий день тікав з шубами на руках.

Частина цих дивацьких походів була спрямована, вочевидь, до помешкань і була виявом щоденних потреб, але заразом і наслідком повного паралічу комунікацій» («Gazeta Wieczorna», s. 3).

Газета у форматі pdf