«...але та війна, то таки сьмішне ремесло» Наприкінці серпня львів’яни переймалися браком дрібних грошей, обмін яких було надзвичайно ускладнено, і активно – часом навіть надто активно – слідкували за новинами з фронту, не підозрюючи, що до захоплення міста російськими військами залишався лише тиждень...

«Нова австрийска побіда. Після поголосок відбула ся передвчера на північ від Львова велика битва між війском австрийским і росийским. Москалі понесли великі страти, хоч і по нашій їх не бракне. До Львова мають привести 5.000 росийских бранців» («Руслан», с. 1).

«В справі відбору пакунків з зелізниці. Дирекция державних зелізниць у Львові оповіщує: На головнім двірци у Львові лежить кількасот невідобраних пакунків наданих в ріжних австрийських, угорських і заграничних стациях, в часі передвоєнної рухавки почасти просто до Львова, почасти надісланих тут з инших стаций з причини, що не можна ствердити приналежности, або задержаних в дорозі з причини неможливости дальшого транспорту. Позаяк приналежности многих пакунків для браку всяких знаків, стаций призначеня, імени властителів і т. п. ствердити годі – упрашає ся інтересовану публику всякі реклямациї в справі бракуючих пакунків внести безпроволочно до реклямацийного бюра тутешної дирекциї разом з докладним описом опакованя і змісту пошукуваного пакунку та поданєм дат надавчого рецепісу, як скількість штук, ваги, дати наданя, стациї надавчої і відборчої. Львівська публика може кождої хвилі в галі виходу оглянутиневідобрані пакунки і розпізнавати свої. Заразом подає ся до відомости, що після постанов § 36 (1) реґуляміну руху, управа зелізниці відповідає за пропавші пакунки лиш тоді, коли сторона зголосить ся по його відобранє в протягу 14 днів від прибутя поїзду, до котрого був наданий, та що по безуспішнім упливі того часу дирекция буде змушена задля браку місця до переховуваня тілько пакунків, продати їх в дорозі публичного переторгу на кошт і безпечність властителя» («Діло», с. 7).

«Брак дрібної монети далі відчувається у Львові. В Австро-угорському банку міняють великі банкноти на банкноти 2-коронові і на ґульдени в 50-коронов. рулонах. Однак в цілому до цього обмінного пункту дістатися непросто. Нагорі (ІІ поверх) лише в одному віконечку обмінюють великі банкноти на двокоронові – однак щоб у ці важкі часи не витрачали грошей марно – можна обміняти тільки 20 корон.

Біля будинку зібрана поліція пускає всередину лише по кілька осіб, яких випускає через запасний вихід на вул. Браєрівській [тепер – вул. Б. Лепкого]. Щасливцям, які потрапили на ІІ поверх, не так просто дістатися віконечка – там панує тиснява, а бар’єрів немає – тож пропхатися може лише той, хто сильніший.

На партері, де банкноти обмінюють на ґульдени – тиснява ще більша. Хто не має достатньо часу і фізичних сил – іде шукати вихід деінде...

Віримо, що п. директор Зґурський прагнув би піти назустріч слушним прагненням громадськості – дотеперішня практика вигідна лише дуже сильним людям, які мають кілька годин вільного часу на те, щоб обміняти 20 корон на 10 менших банкнот, або щоб отримати ґульдени за 50 корон.

Чи не можна обмінювати гроші в Австро-угорському банку в кількох віконечках? Ми можна облаштувати бар’єр для уникнення тисняви і тріумфу сильних рук? Чи не можна, зрештою, влаштувати такі обмінні пункти в кількох львівських фінансових установах?» («Kurjer Lwowski», s. 3).

«Недоречні афіші. Управління одного кінотеатру порозклеювало велетенських розмірів афіші з малюнками, які представляють велику битву. Крикливі, строкаті афіші брутально і з перебільшенням ілюструють якусь жахливу баталію на землі і в повітрі, сотні полеглих, поранених, утікачів і т. д. Уся ця сукупність, розрахована на ефект постраху, з будь-якої точки зору зараз є недоречною! Інтелігентний перехожий, побачивши таку “страшну” афішу, зниже плечима, однак ширші кола, які на це дивляться, без потреби нервуються і збуджуються.

Ці афіші належало б абсолютно усунути!» («Gazeta Lwowska», s. 4).

«Екзотичний гість. У нашому місті перебуває п. Людвік Закшевський, директор Оттоманського банку в Бейруті в Сирії, який на першу звістку про мобілізацію в Австрії поспішив до краю.

П. Закшевський народився в Алеппо і там виховувався до 13-го року життя, старші класи гімназії й вищу школу закінчив у краї, після чого повернувся до Сирії на дипломатичну службу, щоб незабаром обійняти відповідальну посаду дир. банку в Бейруті.

Наш земляк зберіг сердечну прив’язаність до краю і цілком добре володіє рідною мовою, маємо також обіцянку описати подорож з Бейруту до краю, яка загалом тривала близько 20 днів» («Gazeta Wieczorna», s. 6).

«Затримання небезпечних вламувачів. До помешкання п. Пінкаса Рота на вул. Бартоша Ґловацького, 11 [тепер – вул. Головацького] вчора ввечері вламалися двоє раніше караних злодіїв: 19-річний Юзеф Орловський, 20-річний Северин Баранський. У ту мить, коли злодії були зайняті пакуванням речей у клунки, надійшов власник помешкання. Злодії помітили п. Рота, пригрозили йому ножами, той, однак, покликав мешканців будинку, які роззброїли і затримали обох вламувачів. Поки що їх віддано до поліцейських арештів» («Gazeta Lwowska», s. 4).

«Крадіжка. До помешкання п. А. Зарицького на вул. Словацького, 2 вчора вночі через вікно зі сторони подвір’я дісталися злодії і, виламавши шухляду каси, вкрали 50 корон» («Gazeta Lwowska», s. 4).

«Львів і війна. Сидимо оба в однім бюрі. Мій товариш, прийшовши рано, переглядає розкинені на столі часописи, потому підходить до мапи, шукає Красника, Куликова чи Свитазова, підчеркає хемічним олівцем деякі місцевости Х-ого повіта, мірить сірничком довжину росийсько-австрийської границі, буркотить щось під носом, числить, потому вертає до стола, заглядає до часописий, мабуть, контролює їх і себе – опісля сідає при бюрку з очивидним наміром урядувати.

– Мене лише дивує – чую за хвилю – нащо вони позваляють Москалям переступати нашу границю?

Кажу, що видно такий вже плян.

– А чи не можна би цілу границю обставити арматами?

– Може.

– Або нехай би понад границю літали постійно аеропляни; могли би кидати бомби, як лише покажеть ся росийське війско.

...Ну а як ні, то можна би Москалів пустити через границю наперед, а потому зайти їх з-заду.

...Але для безпеки Львова – Куликів і Винники повинні бути кріпостями.

...А знаєте, що Туреччина таксамо піде на війну як Японія?

...А що тепер властиво є офензива чи дифензива?

...А що, а що... і т. д.

Бо мого товариша розпирають відомости про війну. Має самі віродостойні жерела: один адвокат з провінциї що втік до Львова... мимо мораториї, господиня у котрої живе і кухарка від майора, що мешкає в тій самій камениці. Впрочім сам мій товариш занимаєть ся живо війною, студиює, слідить, реєструє, числить лісти втрат, автомобілі і вози червоного хреста, оглядає забрані коні росийські, зачіпає бранців; позатим ловить щодругого ляндштурміста та в розмові з ним – доповнює свої відомости.

І оповідає мені що сам видів, як якийсь аероплян зіпсував ся на висоті 1257 метрів і мало не впав, що до команди привезли знов 32 карабінових машин, з того три зіпсовані.

І говорить що чув, як сеї ночи щось дуже дудніло, або що присуджені на смерть зрадники хотіли конче вносити рекурс ітд. ітд.

Мій товариш говорить без втоми, без сенсу і без перерви, як та вода, що шумить на потоках...

Так триває до год. 12-ої. Я вже змучений. Мій товариш виходить до передпокою, говорить те саме возному, потому портиєрови, донці портиєра і сторожеви.

Перед другою вертає до бюра, замикає бюрко, бере капелюх і пращаючись кидає сентенцию: але та війна, то таки сьмішне ремесло...» («Діло», с. 7).

Газета у форматі pdf