«...всі майже вистави сьвітять пустками і кінчать ся звичайно грубим недобором» Чого бракувало мистецькому життю Львова, і як сучасники реагували на судовий процес над москвофілами?

 

«Брак сталого театру у Львові дає ся нашій суспільности досить сильно відчувати, чого доказом є доволі висока скількість аматорських сцен, які мають на меті сей брак виповнити. Невідповідна однак орґанізация всіх тих сценок, неодностайне їх поступованє безнастанно повторюючий ся і дуже а дуже ограничений репертуар, а вкінци переважно неможливе виведенє ставлених пєс, не лиш не вдоволяє потреб української громади але навпаки знеохочує до себе театральних видців. Тим способом мимо сильної потреби театру, всі майже вистави сьвітять пустками і кінчать ся звичайно грубим недобором. Щоби вийти з сего зачарованого круга і випровадити театральні вистави у Львові на добрий шлях драматичної штуки, основало ся на днях у Львові окреме театральне товариство, яке поклало собі за задачу занимати ся виключно театральними виставами о висшій артистичній вартости і стреміти до сотвореня у Львові належито зорґанізованої і виобразованої, театральної дружини, що відповідалаби як слід нашій дійсній культурі на почві української, драматичної творчости. З огляду на ювилейний рік в яким се товариство повстало, приняло воно назву “Український Ювилейний Театр”. Статути є вже затверджені, а орґанізацийний комітет з дд. О. Іваном Туркевичем і Альфредом Будзиновським на чолі скличе сими днями перші загальні збори членів в ціли уконституованя товариства. Безпроволочно по уконституованю зачне ся праця товариства для приготовленя інауґурацийної вистави і дальших що визначнійших власних і чужих пєс. Думаємо, що наша суспільність підіпре добрі змаганя наймолодшого, а так потрібного нам товариства» («Нове Слово», с. 3).

«Член нашої редакциї Михайло Лозинський промував ся нині в тут. університеті на доктора прав. Виїзджаючого на короткий відпочинок товариша праці пращають редакцийні товариші щирим бажанєм, щоби знайшов у подорожи фізичне й духове відсьвіженє – після мозолистої праці і – до дальшої спільної праці» («Діло», с. 5).

«Відголоски. – Яке у тебе враження від процесу Бендасюка і тов.?

– Дуже цікавий процес, і дуже важливий. Такої інтенсивної пропаганди москвофільства, як цей процес, у нас уже давно не було.

– Що? Але ж...

– Але ж той Бендасюк чотири дні виголошував програмну промову про необхідність з’єднання всього “російського” народу, а цю промову передрукували сотні газет, не виключаючи польських, руських і т. д. Такого успіху дотепер не мав жоден москвофільський агітатор. За таку агітацію Росія мусила б заплатити мільйони рублів, а тут – завдяки процесу – має її майже безкоштовно.

– Але ж це процес про зраду Батьківщини!.. Процес, який відлякує!..

– Для одних – так, для інших – ні! Цей процес стосується поширення православ’я в Галичині. Вся російська Україна є православної і прив’язана до православ’я. Чи створення “мучеників за православ’я” в Галичині зробить популярним “австрійське панування” серед української людності? – Перечитай москвофільські часописи в Галичині, напр., такий “Голос народу”, сільський орган галицьких Росіян. Там звіт з процесу Бендасюка подано аж на вісім колонок з портретами всіх чотирьох героїв. Можна собі уявити, що зробить з цього процесу російська популярна преса в Україні. Пам’ятай, що Бендасюк і тов. терплять за “святе православ’я”, а руський народ в Україні це православ’я любить.

– Навіщо далі надавати такий розголос російсько-православному питанню в Галичині? Це нікого не схвилює, а у Франції, в Англії, в Італії і в Німеччині скажуть: “Але ж ці Москалі в Галичині, мабуть, мають силу, якщо їх з таким запалом і шумом викорінюють”. Це послабить сили Австрії за кордоном, де не цікавляться тим, чи в Галичині є уніяти, чи православні – цікавляться тим, хто має тут реальну силу. А російська сила завдяки такому процесу штучно роздмухується.

– То що ж робити? Краще не проводити процес?

– Це – ні! Але було б краще, якби цей процес був тихішим і трохи менш агітаційним на користь Росії, бо так виростають непотрібні нові мученики за православ’я («Kurjer Lwowski południowy», s. 3).

«“Идеали” а “деньги”. Бендасюк має відвагу перед судом присяжних говорити, що єго сторонництво то “ідеалісти”, що не ласкою ґр. Бобрінского, “Галицко-русскаго Общества” в Петербурзі і урядової Росиї живуть русофіли і деморалізують одну частину нашого народа до нині, але, що більше позволив собі на твердженє, що православний рух вийшов з самого народа, а не під впливом посторонної аґітациї. На такі твердженя позваляє він собі в суді, користуючись правом обжалованого, для своєї оборони говорити навіть неправду.

Яка се правда з тим русофільским ідеалізмом і як мала ся істория з “Русскою Волею”, яку видавано в Тернополі на ширенє православя, позволимо собі навести заяву редактора “Русскої Волі” п. М. Матвейкова, чоловіка, що стояв в тісній звязи з сторонництвом Бендасюка і відіграв в тім сторонництві визначну роль, заяву, поміщену в “Галичанині” (ч. 35. з 1912. р.). Ся заява в скороченю звучить:

“За послєдніє три года принадлежалъ я къ новосознанной партіи новокурсныхъ радикаловъ. (...) Сегодны я вполне убедился, что въ галере новокурсниковъ разыгрывается роль не русскаго духа и русской идеи, а роль захвата денегъ (!!!) и набитья собственных кармановъ. А одинъ изъ новокурснихъ командировъ затребовалъ отъ правленія отъ новокурсной “русской народной организаціи” 100.000 коронъ на жизнь для своей семьи въ случае, еслибы пришлось ему потерпеть за “служеніе Руси”...» («Руслан», с. 2).

«Про жіночу долю й недолю. Старанням громадянського комітету праці жінок в неділю, 15 ц. м., о 5 год. по обіді в чоловічій школі ім. св. Мартіна, на вул. св. Кінґи [тепер – вул. Остряниці] (Жовківське), відбудеться відчит пані Здзіслави Коважової на тему “Про жіночу долю й недолю”. Вхід вільний» («Kurjer Lwowski», s. 2).

«Впали з ІІІ. поверха. З ІІІ. поверха будинку другої реальної школи при вул. Садівницькій ч. 39 [тепер – вул. Антоновича] впало вчера вечером двох робітників: Йосиф Більор і Володислав Розборський. В дуже грізнім стані відвезено їх до загального шпиталю» («Нове Слово», с. 3).

«Пожежа “народовей демокрациї”. Вчера вечером в льокали вшехпольської орґанізациї при вул. Хмєльовського ч. 10 [тепер – вул. Глібова] повстала пожежа, яка дякуючи скорій ратунковій акциї самих мешканців сеї реальности не прибрала більших розбірів. На печи запалило ся дерево, покладене до висушеня, від чого займили ся стовпи в суфіті. Пожежу скоро вгашено. Шкода незначна» («Нове Слово», с. 3–4).

«Їм знадобляться... До слюсарської майстерні Володимира Цибрика на вул. Скарбківській, 19 [тепер – вул. Лесі Українки] вламалися злодії і забрали велику зв’язку відмичок та долото для виважування дверей і шухляд» («Gazeta Lwowska», s. 3).

Газета у форматі pdf