Проводила уроки з лікарні, доглядаючи важкопораненого сина: історія 72-річної вчительки з Дніпропетровщини
Віра Овсяннікова завжди знала, ким стане, коли виросте. Пригадує: «Будучи ще маленькою, мені хотілося всіх навчати. Коли до нас приїжджали гості, я всіх запитувала, скільки буде 2+2. І я розуміла своє покликання — тільки вчитель».
Упродовж 49-ти років Віра Григорівна була вчителькою математики у ліцеї села Андріївка, що на Дніпропетровщині. Із них 17 років — працювала ще й завучем з позакласної роботи. І каже, що влаштовувати свята та екскурсії для школярів їй було так само цікаво, як і проводити уроки та готувати дітей до випуску й вступу.
Три роки тому, у серпні 2023-го, її життя змінилося назавжди. Син Володимир отримав на фронті важке мінно-вибухове поранення — втратив ногу, руку та око. Він був у надважкому стані і потребував догляду. А діти потребували своєї вчительки, особливо ті, для яких до синового поранення вона була класним керівником і не могла покинути їх за два роки до випуску.
«Я читаю урок, а син каже: „Дай водички“. Учні одразу затихали. Я давала водички і знову продовжувала. І дітки працювали, і воїни, які лежали в палаті, підказували і допомагали їм. Мені в лікарні йшли на поступки і пускали навіть проводити уроки з ординаторської. Але біля вікна в палаті мені було найзручніше, бо син був у складному стані. А так я бачила його, і було спокійніше. Вночі, коли син міг заснути на якийсь час, я повинна була підготуватись до уроків наступного дня», — пригадує пані Віра.
Перший рік Володимир був повністю лежачим. Переніс 48 операцій та подолав довгий шлях реабілітації. Мама захисника жодного разу не дозволила собі опустити рук: трималася і заради сина, і заради учнів.
«Робота давала позитив. Мені треба було зібратися, мене діти чекали такою, якою я була завжди: енергійною, світлою. Я перед собою поставила ціль — випустити своїх одинадцятикласників. Я не могла їх кинути. Я так прикипіла до них. І я випустила! Вони здали НМТ, і я задоволена їхніми результатами. Запросили мене дистанційно на їхній випускний», — ділиться пані Віра.
Для Віри Григорівни продовжувати вчителювати у такий складний час теж стало її точкою опори. Вона відчувала підтримку від усіх: колег, директора ліцею, учнів та їхніх батьків. І впродовж двох років після поранення сина Віра Григорівна проводила уроки з реабілітаційного центру, і тільки після випуску свого останнього класу — дозволила собі піти на пенсію.
Сьогодні Віра Григорівна знову у Львові — приїхала зі сином на новий курс реабілітації.
Нагадаємо, центр НЕЗЛАМНІ (UNBROKEN) на базі Першого медоб’єднання Львова — це унікальне місце, де кожен, хто постраждав від війни, отримує шанс бути врятованим та отримати якісну реабілітацію. З кожним таким українцем там працює мультидисциплінарна команда: хірург, травматолог, протезист, психотерапевт, фахівець із реабілітації. Пацієнт не шукає допомоги за кордоном чи в кількох різних закладах, він отримує її в єдиному центрі.