«Ці люди проживають велике випробування»: отець Андрій Платош, адміністратор містечка для переселенців у Львові

Отець Андрій – священник УГКЦ, ієромонах Салезіянського Згромадження святого Івана Боско, головною місією якого є виховання дітей та молоді, найбільш потребуючих. У Львові Салезіяни працюють у церкві Покрови Пресвятої Богородиці, що на вулиці Личаківській, 175, у Молодіжному центрі ім. Св. Івана Боско на вул. Кривчицькій, 17-а та в Гімназії Шептицьких на вул. Гната Хоткевича, 16. До повномасштабного вторгнення отець Андрій Платош служив при монастирі – він був наставником для кандидатів, які вступали до монастиря.

«Новина про повномасштабне вторгнення спантеличила всіх, була якась невідомість. Спочатку було багато молитви, піст, благання Господа відвернути цю біду від нашого народу. Пізніше прийшла думка, чим ще, крім молитви, я можу допомагати… І ми записалися волонтерити в Центр гуманітарної допомоги на вул. Коперника, 17 – розвантажувати ТІR-и, які приїжджали з-за кордону з гуманітарною допомогою, і завантажувати їх на Схід, чи то для війська, чи для тамтешніх людей у зоні бойових дій. Потім здоров'я не дозволяло піднімати вантажі, почалися проблеми.

У наших монастирях та гімназії ми одразу поселили людей, як тільки-но вони почали прибувати. Наше згромадження від початку повномасштабного вторгнення допомагає чим може. Двоє наших отців возять кожного тижня у зону бойових дій та прифронтові зони продуктові набори, засоби гігієни, одяг, кожного тижня наша монастирська пекарня випікає по декілька тонн хліба, який теж веземо на Схід і на Південь нашої країни, куди потрібно. А мене у травні минулого року Господь покликав служити у Сихівському містечку «Маріяполіс», - розповідає отець Андрій.

Літнє містечко на Сихові стало третім у Львові. Зараз воно законсервоване. Люди переселилися поруч у новозбудоване зимове містечко на Сихові.

У літньому містечку працював отець Андрій. Отці-салезіяни взяли відповідальність за харчування переселенців, шукали гуманітарну допомогу та надавали цим людям духовну опіку.

«Я сумнівався чи впораюся з роботою адміністратора, через моє кволе здоров’я, але служив спочатку чим міг. Салезіяни призначили свого адміністратора, уклали меморандум з міським управлінням соцзахисту. Потім був призначений інший адміністратор, з яким ми дуже добре співпрацювали… Я відчував біль за людей і співчуття. Я уявляв, якщо б мені довелося втікати, як би я це пережив. Розумів, що вони проживають велике випробування у житті. Люди приходили на духовні розмови, тут похрестили дітей, хтось брав шлюб», - каже отець Андрій.

Спершу у містечку жили майже 300 вимушено переміщених українців, з них 115 дітей. Містечко вирішили назвати «Маріяполіс» на честь міста-мученика Маріуполя та щоб віддати містечко під покров Богородиці. 

Для дітей і підлітків організовували літні табори в Карпатах, щоб вони могли оговтатися від жаху, оздоровитися. Найменші діти були з батьками, старшими опікувалися аніматори-волонтери.

«Їхня коронна пісня табору, яку вони постійно включали, бо була колонка – «У мене немає дому». Це вражаюча пісня. Вона постійно грала: і в кімнаті, і на вулиці. То був гімн чи крик душі», - згадує отець Андрій.

За час функціонування літнього містечка там народилися четверо дітей – три хлопчики і дівчинка. Двох матусь забирав з пологового будинку отець. Першого народженого хлопчика, сім'я якого приїхала з Донецької області, батьки вирішили назвати також Андрієм.

«Я просив їх не називати, але так якось сталося. Я їхав з мамою у кареті швидкої, бо її ввечері забрала швидка. Люди казали «ідіть-ідіть, бо почалися перейми», а я думаю, що я буду робити. Пані Олена сіла у карету швидкої, праворуч дверей якої стояв батько, і так як у них ще було двоє маленьких діточок, він сказав, що не зможе поїхати з дружиною, бо мусить залишитися з дітьми. Тоді я, що стояв ліворуч відкритих дверей швидкої, кажу: «поїду я». А і лікарка запитує: «А Ви хто будете?», а я відповідаю: «А я отець!». Лікарка каже, що нічого не розуміє. Довелося пояснювати і поїхати з Оленою», - пригадує випадок священник.

У пологовому допомагала лікарка на ім’я Тамара, вона опікувалася вагітними жінками з містечка.

«Я привіз пані Олену до приймальні і всі якось думали, що то моя дружина. Я чекав до першої години ночі, поки народилося дитятко, і всі питали, чи то першу дитину, чи другу ви народжуєте. Це було таке проживання духовного батьківства – бути якось причетним до народження цієї дитини, не знаю як це назвати. І ось мені прийшло повідомлення від лікарки: «Андрійко народився, все добре», а я думаю, чому Андрійком назвали, не зрозумів», - ділиться отець Андрій. 

Отець Андрій каже, що люди, які евакуювалися до Львова з місць бойових дій, проживали великий біль та важкі випробування у житті.

«Є різні історії. Є родина, яка втратила єдину доньку на очах, мама отримала осколкові поранення і досі не може ходити. Іншому хлопцю відірвало ногу, коли вони втікали під обстрілами. Є хлопчик, який досі має у тілі осколки. А одній дівчинці зробили операцію - витягнули осколок, і вона показувала мені його на бинті», - каже отець.

Коли вже було готове нове зимове містечко, багатьом людям трохи важко було покидати містечко «Маріяполіс», адже воно уже стало для них рідним куточком. В одному модулі облаштували каплицю, де молилися за перемогу, за мир і спокій, проводили катехизацію. Цю традицію планують продовжити і в  зимовому містечку.

На Різдво 18 вимушено переміщених українців з “Маріяполіса” організували гурт колядників. Зароблені гроші вирішили передати на потреби ЗСУ.

Довідка

Отцю Андрію Платошу – 51 рік. 12 років він жив у Італії, там навчався в університеті, здобув богословську та педагогічну освіту, адже салезіяни працюють з дітьми і молоддю.

Після навчання у 2004 році повернувся до України. 30 років тому став монахом та 20 років тому – священником. Служив 5 років екзорцистом Львівської архиєпархії.