Володимира Голева татом називає одразу 13 дітей. Троє рідних синів, які уже дорослі та живуть окремо, донька дружини, яку виховав як рідну, та дев’ятеро дітей-сиріт, яким він відкрив своє серце та подарував батьківську любов. Разом з дружиною Аллою вони – батьки-вихователі Дитячого будинку сімейного типу в нашій громаді. Наймолодшій дитині 10 років, найстаршій – 19.
«Ми з Херсону. До Львова приїхали 6 років тому. До того жили на березі моря у нашому великому та просторому будинку. Все літо рибалили, купались і були щасливими. До Львова прийняли рішення приїхати, бо розуміли, що тут більше можливостей для дітей, зокрема у навчанні. Зараз наш будинок під окупацією, маю мрію провести з дітьми літо на морі у рідних стінах», — розповідає Володимир Голев.
У чоловіка – троє дорослих синів, які мають вже свої родини. Разом з дружиною Аллою виховували Дашу – доньку дружини від першого шлюбу. Каже, що усе життя пройшло у формі допомоги та служіння тим, хто цього особливо потребував.
«Я допомагав і підтримував всіляко дітей із вадами слуху, онкохворих. І в один момент ми вирішили, що в нас так багато любові, що можемо її подарувати тим, хто цього так потребує. Дружина запропонувала взяти хлопчика, я не сприйняв це серйозно. Та коли за кілька днів вона сказала, що один – це так мало, а сиріт – багато, я зрозумів, що Алла налаштована серйозно, і підтримав її», — ділиться пан Володимир.
Дружина Алла каже, що потрібно було, щоб погодилась донька Дарина, якій на той момент було 13 років. І дівчинка одразу підтримала рішення батьків.
«Ми поїхали у місцеву Службу у справах дітей, збирали документи, проходили навчання. Загалом пройшов рік. Перших дітей, яких ми народили серцем, було троє – це родинна група. Потім через кілька місяців ми взяли ще трьох. Спершу було незвично і дивно. Ідеш на базар, купуєш трохи картоплі і печива, раз – і все поїли, знову треба готувати. А за деякий час все стало на свої місця. Ми зрозуміли і скільки їжі потрібно готувати, і як кожній дитині час приділити. Потім ми усиновили Віолетту, в неї померли батьки, і ми стали для неї найдорожчими. Все ставалось так, наче ми все життя мали це робити», — говорить Алла Голева.
Батько-вихователь каже, що рішення переїжджати у інше місто було для них логічним та обдуманим. Діти росли – і вони розуміли, що їм потрібно вчитись, а у рідному місті не було таких перспектив. Почали шукати, їздили у Київ, Закарпаття та Львів. Саме у Львові їм дуже сподобалась – і так стали львів’янами.
Про те, чи важко ділити свою любов на таку кількість дітей, пан Володимир розповідає з усмішкою, хоч каже, що це не просто.
«Одне діло, коли ти навідуєшся у заклади до сиріт. Інше – це коли ти береш на себе відповідальність і стаєш для них найважливішою людиною у житті. Тяжко не фізично – важко психологічно. Адже це діти, у яких свій характер, пережиті болючі історії. І ти намагаєшся те розбите серденько склеїти», — ділиться пан Володимир.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, велика родина виїхала у Німеччину. Там вони перебували майже два роки, проте дуже хотіли додому, попри те, що їх гарно там прийняли.
«Дім є дім, і весь цей час ми знали, що повернемось. Діти добре адаптувались, відвідували музичні школи. А от ми, знаєте… Пересаджувати безболісно можна молоде деревце, а ти дуба спробуй пересади. Окрім цього, старша донька хотіла стати медиком, там медичну освіту здобути важко. Тут наша Каріна навчається у медичному університеті, дуже нею пишаємось, як і кожною нашою дитиною», — говорить Володимир Голев.
Батько-вихователь каже, що мотивація у цьому батьківстві – це не лише дати дітям дім, нагодувати та одягнути їх, але й привити людські, християнські цінності – щоб вони стали гідними людьми та громадянами своєї країни.
«Всі діти одразу називали нас мамою і татом. Це вийшло так природно і невимушено. Дітям важливі ці слова. Це про щось велике і рідне. Знаєте, я дуже люблю спостерігати за тим, який чоловік батько. В ньому стільки любові, терпіння, прийняття, що це не може не захоплювати. Бачили б ви, як він говорить з кожною дитиною. Нехай в кожної дитини буде такий тато, як він – це така любов, що нею можна огорнути весь світ», — додає мама-вихователька Алла Голева.
Володимир Голев каже, що має два правила. Перше – дитина має знати і вірити, що він її дуже любить. А друге – відкрити дитині головні християнські цінності, допомогти зрозуміти, де добро і зло. «Не все ідеально. Це діти, буває вони розчаровують і вчинками, і поведінкою, та ми не втомлюємось говорити з ними і показувати, як сильно їх любимо, і які щасливі, що вони у нас є», — каже пан Володимир.
«Цінно те, що нас у громаді підтримує «Служба у справах дітей» Львівської міської ради. При будь-якій потребі – вони поруч, підкажуть, допоможуть, приїдуть. То наші дуже надійні і важливі люди у різних ситуаціях», — додає пані Алла.
10-річні двійнята Вікторія і Вероніка, яких разом із старшим братом Максимом прийняли в родину взимку, кажуть, що дуже щасливі мати саме таких батьків.
«З татом багато говоримо, багато часу проводимо. Нас дуже люблять, і любимо ми. Звісно ж, дуже готуємось до Дня Тата. Святкувати будемо його вперше, готуємо татку сюрприз», — поділились дівчата.
Пан Володимир додає, що до усіх свят діти готуються дуже ретельно: готують милі дарунки, зроблені або власноруч, або ж відкладають кошти і роблять якусь приємність. «Це так зворушливо і мило, до сліз. Коли діти бачать приклад чесності і любові, вони беруть цей приклад. Мені дуже важливо бути для них найкращим прикладом любові в усьому», — каже батько-вихователь.
«Це дуже хороша родина. Звісно, напередодні Дня батька хочу кілька слів сказати про пана Володимира. Він – приклад чесності, порядності, любові. Хороший тато, який робить усе, щоб ті діти, які до зустрічі з ним не мали батьківської любові, отримали її, а це найважливіше, що потрібно нашим дітям. Любов, мама, тато і дім», — підсумовує керівник управління «Служба у справах дітей» Львівської міської ради Володимир Фридрак.
До слова, загалом у Львівській громаді діє 12 Дитячих будинків сімейного типу (ДБСТ), у яких виховується 88 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
