Полон закінчується не в день звільнення: як у Львові допомагають звільненим з неволі людям повернутися до життя (відео)
Вже більше року у Львові працює Центр допомоги людям, які пережили полон і тортури — місце, де цей шлях проходять разом із фахівцями та побратимами. За цей час тут отримали допомогу вже 350 людей.
28-річний Іван Ярощук із Житомирщини провів у російському полоні два з половиною роки. До повномасштабного вторгнення він був кадровим військовим, закінчив Львівську академію сухопутних військ, служив у морській піхоті. 12 квітня 2022 року, обороняючи Маріуполь, потрапив у полон.
Сьогодні Іван поступово робить крок у цивільне життя. І каже: найскладніше після повернення — не просто звикнути до свободи, а знову познайомитися зі світом, який за роки неволі змінився.
«Ти інший, вони інші»
Коли Іван згадує момент звільнення, говорить про змішані відчуття — величезну радість і полегшення, але водночас розгубленість і нерозуміння того, як жити далі.
«Перше, що відчув, коли повернувся з полону, — це, звісно, ейфорія, що вже все позаду і ти нарешті вдома. Потім незвичним для мене було відчуття турботи, про яке я вже забув у неволі. Але після того, як ейфорія спадає, з'являється таке дивне відчуття, коли всі довкола радіють твоєму поверненню, і ти мав би радіти, але не знаєш, як жити далі, куди рухатися, що робити», — пригадує Іван.
Далі почалося непросте повернення до звичайного життя. Найважче було знову знайомитися з власною родиною, бо його сім'я навчилася жити без нього, а він пережив досвід, якого не має його родина. Тому повернення додому — це необхідність заново пізнавати одне одного.
«Ти інший, вони інші, через те, що чекали. З побратимами спілкуватися набагато простіше, ніж з кимось із рідних», — розповідає Іван.
Складно було й повертатися у соціум. Після років ізоляції велика кількість людей навколо могла викликати напруження, тривогу і відчуття, що з тобою щось не так.
Поштовхом стала ситуація, яку він сьогодні згадує як важливий сигнал: двічі потрапив у ДТП і в одному з випадків не пам'ятав, як це сталося.
«Слава Богу, тоді ніхто не постраждав. Але це підштовхнуло мене звернутися за допомогою до спеціалістів, бо до цього я не сильно звертав увагу і думав: „Та навіщо мені це потрібно, в мене все добре, руки-ноги на місці, можна далі жити“. Але насправді оці такі невидимі травми дають про себе знати набагато пізніше, ніж у той день, коли ми повертаємося», — каже Іван.
«Найважче — побудувати довіру»
Про Центр допомоги людям, які пережили полон і тортури, Іван дізнався від побратимів. Багато пацієнтів приходять за рекомендацією тих, хто вже пройшов лікування і відчув його результат.
«Сарафанне радіо — це насправді найкраща реклама, яка тільки може бути. Вони кажуть: „Нам тут допомогли, нам тут було добре, нам стало краще“, — і приводять своїх друзів, своїх побратимів», — розповідає Божена Андрущишин, керівниця Центру ментального здоров'я Святого Пантелеймона та його підрозділу — Центру ментального здоров'я Святого Лева Великого.
За її словами, перші дні після звільнення часто супроводжуються не лише радістю, а й розгубленістю. Людина повертається на волю, але може не мати дому, до якого повернутися, втратити зв’язок із близькими або не розуміти, яким буде її життя далі.
«Коли людина тільки повернулася з полону, це, я б сказала, така розгубленість і така певна пустота. Дуже часто пацієнти повертаються ні в що. Їхній дім — на окупованій території, сім’ї — вже немає. І наче це ейфорія — все добре, людина повернулася, вона на волі, але вона не розуміє, як далі будувати це життя. Куди рухатися — повертатися на службу чи йти в цивільне життя?» — розповідає Божена Андрущишин.
В центрі намагаються створити середовище, яке не нагадує людині про ізоляцію та контроль.
У центрі надають психіатричну та психотерапевтичну допомогу, працюють індивідуально з кожним пацієнтом. Є стаціонарне лікування на 30 ліжко-місць й амбулаторне. Загалом за понад рік роботи Центру допомоги людям, які пережили полон і тортури допомогу тут отримали 350 осіб.
За її словами, після повернення з неволі люди можуть мати проблеми зі сном, нічні жахіття та флешбеки, труднощі з концентрацією і пам'яттю, агресію, бажання ізолюватися, апатію, складнощі з перебуванням у натовпі.
«Пацієнти можуть не пам'ятати про свою зустріч із психіатром чи психотерапевтом. Тому ми постійно ведемо щоденники запису, нагадуємо їм про зустрічі», — каже Божена.
Вона наводить приклад пацієнта, який після повернення з полону пішов у торговий центр купити штани. Але в магазині чоловік розгубився, не зміг підібрати розмір, роздратувався і пішов, нічого не придбавши.
Такі ситуації можуть викликати сильну внутрішню агресію — передусім на себе. Для Івана одним із найскладніших етапів терапії було довіритися психологу. Але згодом терапія почала давати результат — зникли нічні жахіття, з’явився спокійніший сон. Іван навчився помічати зміни у власному стані.
«Коли вже налагоджений контакт із психологом, говорити з ним можна про все. Розповісти свою історію від початку полону і до закінчення. А от налагодити сам контакт довіри — це, напевно, найважче.
Були сесії з психотерапевтами та психологами, які, чесно кажучи, спочатку мене дратували. Але згодом, коли вони почали давати результат, ти вже відчуваєш радість. Сни зникли. Ти прокидаєшся і усвідомлюєш, що просто спокійно спав, без жодних препаратів. І тоді приходить полегшення», — розповідає він.
Відновлення — це не лише терапія
Відновлення у Центрі ментального здоров’я — комплексне. Пацієнти беруть участь у різних активностях, які є частиною фізичної, психосоціальної та мистецької реабілітації: арт-терапія, іпотерапія, театр, спорт.
«Для мене було відкриттям — це гра в театрі. Я брав участь у виставі „Директор ліфта“. Мене це зачепило, і я вирішив ще раз себе проявити. Наші репетиції для мене стали курсом відновлення», — розповідає Іван.
За його словами, атмосфера і саме перебування у центрі більше нагадують медичний готель, аніж лікарню. І дуже важливо, що поруч є побратими.
Саме перебування у центрі допомогло йому ширше подивитися на власне майбутнє. Тепер чоловік планує переїхати до Львова і допомагати іншим військовим та ветеранам, а насамперед тим, хто повертається з полону.
Людина, яка знає цей шлях із середини
Мар’яна Мамонова працює з людьми, які повернулися з полону. Вона знає цей шлях не лише як лікарка-психотерапевтка, адже сама пережила полон. Сьогодні вона називає свою роботу зціленням і посттравматичним зростанням. Каже, у кожному пацієнті бачить частинку власного болю і добре знає, наскільки важко проходити цей шлях самостійно.
«Для мене цей період був найважчим у моєму житті. Але він дав мені можливість зрозуміти, що таке посттравматичне зростання, що травми, які є в нашому житті, і події, які з нами трапляються, можуть стати досвідом, через який ми зростаємо», — згадує Мар’яна Мамонова.
Зараз для неї важливо, щоб люди, які повертаються з полону, могли отримати якісну медичну і психологічну допомогу.
«Дуже важливо, що сьогодні є місце, куди людина може прийти не з готовими відповідями, а просто сказати: „Мені погано після місяців чи років неволі, де з мене знущалися, забрали право вибору, забрали у мене свободу. Дайте мені можливість повернути це все собі“.
Коли я поверталася, у мене не було такої можливості. Я мусила самостійно проживати всі ці етапи, які переживають ті, хто повертається з полону. Я не бачила жодного, хто б проскочив якийсь із них: ейфорія, апатія, агресія — ти проходиш через усі етапи», — розповідає психотерапевтка.
Вона пояснює: після полону людині потрібен час. Перший рік може виявитися одним із найскладніших, адже за цей час змінюється практично все — сама людина, її родина, стосунки, уявлення про майбутнє.
У багатьох звільнених із полону в цей період розпадаються сім’ї. Одиниці залишаються разом. І коли ми говоримо про роботу з людьми, звільненими з полону, цінність тут — дати можливість сім’ї, яка переживає кризу і може розпастися, побачити, що перед ними вже дві нові людини. Але вони можуть створити щось набагато прекрасніше, міцніше, ніж у них було „до“. Тому що у них є величезний бекграунд досвіду, якого немає ні в кого», — наголошує фахівчиня.
Водночас рідним важливо не вимагати від людини швидкого повернення до того життя, яке було до полону.
«Не потрібно казати людині: „Ти якийсь ненормальний, ти хворий“. Люди, які повертаються з неволі, не можуть бути такими, якими були до полону. Бо всі знають, що відбувається в полоні. І думати, що він повернеться таким самим, як був чотири роки тому, — такого не буде. Тому що і жінка вже не та, і формат сім’ї вже не той. Усе інше.
Не можна вимагати від людини, яка пережила голод, холод, моральне і фізичне страждання, бути нормальною. Вона буде нормальною, але для цього їй потрібен час — щоб зрозуміти, хто ти є, як далі рухатися, що робити з цією свободою, як бачити своє місце в сім’ї, яка навчилася жити без тебе. А це дуже і дуже складно», — каже Мар’яна.
Близьким вона радить насамперед залишатися поруч, але не тиснути і не жаліти. Не змушувати людину розповідати про пережите, якщо вона сама не хоче говорити. І не намагатися постійно контролювати її стан.
«Все буде добре?»
За словами психотерапевтки, відновлення не завжди виглядає як поступовий рух лише вперед. Можуть бути дні, коли людині важко встати з ліжка, періоди агресії чи апатії, емоційної закритості, нічні жахіття. І в такі моменти родині особливо важливо розуміти, що відбувається з людиною поруч.
«Є багато речей, які їх тригерять. Є багато речей, про які вони не будуть з вами говорити. Вони будуть відсторонюватися, будуть емоційно закриті, вони будуть агресувати, будуть апатичні, у них не буде настрою. У них будуть періоди, коли вони просто не зможуть вставати з ліжка, бо насправді буде такий апатичний стан, що їм не цікаво нічого, їм не хочеться нічого, вони нікуди не хочуть іти. І в ці періоди потрібно знати, як із ними поводитися.
Найгірше, що можна сказати, — це „все буде добре“. Я не люблю цієї фрази. Ну, воно, звичайно, буде добре, але в кожного розуміння слова „добре“ своє. Для нього „добре“ — це коли він сьогодні встав і в нього гарний настрій. Для нього „добре“ — коли в момент агресії він каже: „Зачекай, дай мені побути самому“, — і ти розумієш, що тобі потрібно відійти. Для нього „добре“ — коли йому не сняться нічні жахіття, які виснажують. Бо є сни, які виснажують, вони повторюються, і ти прокидаєшся вже без настрою, ти агресивний, тобі складно спілкуватися. А тут ще сім’я, яка тисне: „От, ти знову без настрою. Ми тобі не цікаві, ми тобі не потрібні, ти не хочеш із нами спілкуватися, ти мене не чуєш, ти забуваєшся“. Вони усі забуваються. Перші півроку ви будете спілкуватися з людиною, якій ви щось сказали, а за дві хвилини вона забула. І це є норма.
Нормально, коли є депресивний стан, агресивний стан. Ці стани треба навчитися контролювати. І для цього їм потрібна допомога саме таких закладів, де є розуміння, де є кваліфікована допомога і де їх не будуть засуджувати та викликати відчуття провини за їхню агресію, апатію чи, навпаки, раптову ейфорію.
Інколи важливо просто бути поруч. Можна сказати: „Дивись, я розумію, що тобі складно. Ми можемо поїхати в Центр Лева, там є лікарі, які тобі допоможуть, бо я відверто не знаю, як тобі допомогти“. І це теж підтримка — не намагатися самому знати всі відповіді, а вчасно бути поруч і допомогти людині знайти тих, хто знає, як їй допомогти», — підсумувала Мар’яна Мамонова.
Нагадаємо, Центр допомоги українцям, які зазнали тортур або пережили важкі моральні травми внаслідок війни відкрили у Львові у червні минулого року. Він функціонує як окремий підрозділ в межах екосистеми UNBROKEN на вул. Рафала Лемкіна (бічна вул. Замарстинівської) і названий на честь Папи Лева Великого, чия духовна спадщина вчить підтримці у часи кризи, гідності кожної особистості та силі слова як джерела зцілення.
Фото Романа Балука для Львівської міської ради