Робота, що стала покликанням: як фахівці «Джерела» допомагають дітям та молоді з інвалідністю
За спеціальністю вона – педагог, а точніше математик. Свій професійний шлях у центрі почала понад 20 років тому, ще коли це був дошкільний заклад комбінованого типу. Спочатку вчителем-реабілітологом, згодом вихователем по роботі з дітьми з інвалідністю.
Жінка пригадує, як перші дні роботи з дітьми з інвалідністю були для неї досить стресовими, адже мало знала, як з дітьми правильно комунікувати. Та зовсім скоро вдалось налагодити контакт і прийшло повне взаєморозуміння. Далі навчались проводили час поза закладом, влаштовували табори. «Гадаю, що моя головна експертність у тому, що вдається знайти підхід до кожної дитини», – додає фахівчиня.
Загалом у групі, де працює Ольга Заревич, 16 дітей, віком від 10 до 18 років з різними комплексними порушеннями розвитку. Більшість з них користуються кріслами колісними й повністю залежні в обслуговуванні. З дітьми вихователі упродовж цілого дня. За цей час з дітьми вчаться, виконують вправи, гуляють, їдять і навіть дивляться фільми.
На роботі Ольгу найбільше тримають діти. Каже, що гарним результатом для неї є усмішки й радість на обличчях та нові сформовані знання і вдосконалені навички.
«Робота будь-якого педагога вимагає результату. Я його бачу в дітях. Раніше було простіше працювати, ми дітей вчили читати, писати, комунікувати. Зараз вимоги інші, новітні технології, тож вчимо дітей керувати своїми поглядами, розпізнавати те, що хочуть за допомогою, наприклад, ай-трекерів. Усіх намагаємось навчити нового, сформувати потрібні навички, але найголовніше – дати любов. Діти мають бути щасливими. У своїх сім’ях вони оточені любов’ю, але їм не вистачає спілкування ровесників, яке є у нас», – каже вона.
Важливою у роботі є співпраця з батьками. У центрі стараються, аби тут завжди був збережений трикутник: мама - дитина - педагог, в центрі якого – дитина.
Своєю роботою фахівчиня задоволена. Каже, якби зараз їй запропонували змінити зайнятість, то не погодилася б. Щоб якісно працювати, чимало часу присвячує саморозвитку. Зокрема, не лише відвідує тренінги і курси, а й сама проводить семінари та ділиться досвідом з іншими.
«Період Майдану, збурення людей, потім війна – все це наштовхнуло на думку, що зміни потрібні не лише в державі, а й у власному житті. Саме в цей час я знайшов своє джерело. Вважаю, що те, що почав тут працювати, є Божим веденням. Це не я обирав роботу, а вона мене. В якусь мить навчився сприймати людей такими, як вони є, і сам став корисним для них», – розповідає Юрій Ільків.
Чоловік каже, що до його роботи в центрі була майстерня, де дівчата з інвалідністю займались рукоділлям, а ось для хлопців не було нічого. Відтак, у Юрія, який певний час займався реставрацією дерев’яних виробів, виникла ідея створити столярну майстерню. Щось з інструментів і станків закупили, інше виготовили самі, адаптувавши все під можливості молоді з інвалідністю.
Найбільше хлопцям і дівчатам подобається у столярній майстерні шліфувати дерево, під наглядом майстра фрезерувати вироби, працювати за станками, з дрилем і шуруповертом. Ті, кому важко самостійно щось робити, спостерігають за процесом. До слова, двоє вихованців «Джерела» працюють у львівській майстерні «Зробив тато», що займається виготовленням екологічних виробів з дерева.
Попри труднощі в роботі, а вони, як зізнається Юрій, звісно є, змінювати діяльність та роботу не збирається. Майстер надалі хоче, аби його вміння приносили іншим користь.
«Бачу, що я потрібен в центрі. Для мене «Джерело» – важливий етап життя. Тут я знайшов таку роботу, де можу показати своє вміння, сам реалізуватись і реалізувати мрії інших. Наприклад, я любив на дачі щось майструвати, а тепер це переросло у мою роботу, любив грати на гітарі вдома, а тепер можу співати пісень разом з дітьми. Мої вихованці мені вже як друзі, тож зараз моя головна ціль – розвиватись в любові з ними. Люблю дітей навколо, свою роботу і разом з ними роблюсь радісним і успішним», – веде далі співрозмовник.
«Взагалі-то я мріяла стати кондитером, але мама захотіла, аби вчилась на психолога. Відчуваю схильність до педагогіки, тож продовжую навчання», – підкреслює фахівчиня.
Працювати у «Джерелі» запропонувала подруга. Після переїзду її місце праці стало вакантним і дівчина вирішила спробувати. Спочатку приходила як волонтер, придивлялась, згодом залишилась працювати. Ось уже третій рік вона поєднує навчання і роботу. Залишитись працювати у «Джерелі» її спонукали діти. Спочатку вона їх жаліла, хотілось чимшвидше допомогти, чимось зарадити. Згодом зрозуміла, що варто не жаліти, а просто гідно працювати і належно виконувати свою роботу.
«Я зрозуміла, що можу бути для них корисною, стати інструментом для розвитку і засобом радості», – додає вона.
За три роки Тетяні вдалось попрацювати з групами дітей, що мають порушення опорно-рухового апарату та ментальні порушення. Молода фахівчиня зізнається, що для неї центр «Джерело» – місце сили та енергії, адже від самого початку, відколи приходила, дивувалась і пишалась силою дітей з інвалідністю і їх батьків та вмінням усе долати.
«Вважаю, що зі своєю роботою я справляюсь. Моя ціль – бути корисною для дітей, навчити їх і себе нового і корисного. Чого лиш варті очі чи обійми дітей, коли ми зустрічаємось з ними вранці. Їхні емоції для мене – суттєва підтримка», – каже Тетяна.
День асистентки вихователя починається із зустрічей, далі проводять заняття із соціальної адаптації, творчої діяльності, інтерактивні заняття, готують їжу, гуляють надворі або ж виходять за межі центру. Зокрема, їздять у трамваї, ходять у парк, де збирають листочки і каштани, у магазин за продуктами.
Найбільша експертність Тетяни Боровик – це її універсальність. Каже, що легко вчиться новому і підхоплює те, що люблять і що подобається дітям.
«Я розумію всіх своїх дітей. Наприклад, вони можуть взяти мене за руку і я вже розумію, що вони хочуть зробити чи якої допомоги потребують. Я до цього довго йшла, тому покидати цих дітей не збираюсь», – додала співрозмовниця.
Тетяна також значну увагу приділяє саморозвитку. Вона не лише відвідує всі навчання, а й сама стала тренеркою для тих, хто планує працювати і надавати послугу денного догляду. Зокрема, розповідає про альтернативну комунікацію, методи комунікації, які у «Джерелі» застосовують для дітей: комунікаційні картки PECS, піктограми, застосунок TippyTalk, інші підказки.
Розповідає, що знайомство із центром було приємним і досить випадковим. Юлія, яка закінчила Львівську академію мистецтв, працювала з дітьми в установах дитячо-юнацьких молодіжних клубів та кузні, і потрапила на проєкт у «Джерелі», який організувала подруга, мета якого – аби джерельна молодь у сихівській майстерні проводила мистецькі діяльності. Згодом все переросло у більший проєкт і виникло питання, а чи не залишитись тут працювати.
«Для мене це було незвичне місце роботи, але й гарний досвід. Із дітьми з інвалідністю почала не лише працювати, а й віднаходити сенс і зміст. Ми малювали картини, створили свій етностиль. Відчувала неймовірну віддачу від молоді, хотілось з ними робити більше і яскравіше», – каже вона.
Оскільки у «Джерело» приходить молодь з різними нозологіями, творчість стала однією із сильних сторін таких груп. Решту часу вони займаються побутовою і соціальною адаптацією, готують їсти, вчаться орієнтуватись у просторі, малюють, проводять мистецькі, поетичні, театральні виїзди, ставлять вистави, театральні постановки, проводять для молоді екскурсії, виготовляють одяг, роблять керамічні магніти і не тільки. До повномасштабної війни їздили у закордонні поїздки.
Приблизно п’ять років тому, коли у Львові розгорнули різні осередки «Джерела», Юлія зі Сихова переїхала на вул. Б. Хмельницького. Тут в осередку – на столах і підвіконні предмети для творчості, а в окремому приміщенні піч для кераміки. Час від часу разом з дітьми вони виготовляють керамічні вироби, а потім самі випікають їх. Жінка зізнається, що для неї «Джерело» – невіддільна частина життя.
«Мені дуже комфортно на роботі, можливо тому, що ставлюсь до всіх на рівні. Це мій світ, від якого важко зараз від’єднатись. Тут я віддаю свою енергію, але й отримую багато навзаєм. Знаєте, чому я досі тут? Бо мені цікаво – а що далі. Моя мета – максимально соціалізувати молодь, щоб вони могли самостійно дати раду в житті, не боялись і не соромились вийти на вулицю, у магазин, парк. Щоб не відчували сторонніх поглядів, почувались комфортно у місті. А ще дочекатись, коли запрацює будинок підтриманого проживання. Я бачила, як це виглядає за кордоном, і дуже хотіла б бачити, як це у нас», – каже Юля.
Зараз в осередок по черзі приходить дві групи молоді з інвалідністю. Загалом 14 людей, віком від 18 до 45 років. Найстаршому Михайлу – 42 роки. Одна з груп – максимально соціально адаптована, тож є надія, що багато хто з них зможе перебувати у будинку підтриманого проживання. Велика заслуга у тому батьків, які не замикають своїх дітей, а водять у групи і тим самим розвивають.
«Досі є сім’ї, які дітей з інвалідністю ніде не водять і не розвивають. Ще частина батьків банально все виконує замість дітей, думаючи, що так буде краще, а коли приводять, то дивуються, чому немає результату. Так робити не можна! Кожна дитина має бути соціалізована і, за можливості, самозарадна. На жаль, дуже часто батьки це розуміють, але вже пізно», – розповідає працівниця.
Та молодь, яка приходить в осередок «Джерела» о 09:15 і може перебувати до 16:30, активна та комунікабельна. А ось фахівців, які б з ними працювали, – мало. Юлія Літвін зазначає, що двоє з колегою наразі справляються, проте потреба у працівниках все ж є. Головна вимога до них – це людяність, гнучкість, доброта і безмежна любов до ближнього.
«Я люблю свою роботу, та все ж є нюанси, які хотіла б змінити. Найбільше гнітить українське законодавство, яке не на боці працівників соціальної сфери. Немає відповідності у супроводі працівника і молодої особи, як і нормальних коефіцієнтів роботи. Сьогодні один-два фахівці працюють з цілою групою, це важко. Хотілося б змін, розуміння на законодавчому рівні і, звісно, більше фінансової підтримки», – каже керівниця осередку денного догляду Личаківського району.
Загалом суспільство, зі слів Юлії, стало більш толерантним до дітей і молоді з інвалідністю, що не може не тішити.
«Я бачу позитивні зміни, але їх недостатньо. Теперішня війна ще більше загострить ситуацію, адже побільшає людей з психологічними проблемами, ментальними порушеннями, інвалідністю. Суспільству треба вчитись з ними співжити. Для цього працюємо і ми», – зазначила Юлія Літвін, додаючи, що як і вона, донька вирішила продовжити шлях мами і зараз навчається на соціальній роботі.