Сумуємо з приводу втрати Ярослави Менкуш-Заневчик

Громада Львова, Львівська міська рада висловлюють співчуття рідним та близьким відомої народної майстрині, активної громадської діячки.

Після повернення в Україну у 1991 році Ярослава Менкуш-Заневчик активно долучається до роботи громадських організацій і стає членом Союзу українок, Ліги українських жінок, Спілки політв’язнів, Братства УПА, Об’єднання народних майстрів при Будинку народної творчості. Її діяльність, активна позиція у питаннях формування української держави, є важливим і цінним надбанням для усіх нас.

зазначають у Львівській міській раді

Довідка

Ярослава Менкуш-Заневчик народилася 16 лютого 1923 р. в селі Пустомити Львівської області в селянській родині Катерини і Михайла Менкушів. У сім’ї крім неї було ще троє дітей. У 1939 р. вона отримала середню спеціальну освіту у Фаховій кравецькій школі „Труд“. Згодом у 1940-1941 рр. навчалася у Львівському зоотехнікумі.

В родині Менкушів панувало патріотичне виховання. Сам батько був активним громадським діячем, членом „Просвіти“ та інших організацій, що діяли тоді на теренах Галичини. Це був час важких випробувань, час боротьби за волю України. Ярослава стала свідком знущань спочатку польських, а тоді російських і німецьких окупантів над своїм народом. їй було всього шістнадцять, коли почалася німецько-польська війна 1939 р. На зміну польським окупантам прийшли ще страшніші – більшовицькі. Почалися переслідування, арешти, вивози в Сибір. Сотні тисяч людей були заарештовані. На очах дівчини більшовики чинили страшні звірства з ув’язненими, піддаючи їх нелюдським катуванням. Вона була цьому свідком, вона ховала цих людей і не може стерти це зі своєї пам’яті до сьогодні. Невдовзі, більшовицька окупація змінилася німецькою. З новою силою насунулися арешти, переслідування, почався голод. На той час Ярослава Менкуш працювала друкаркою в місцевому уряді в Пустомитах, а також вчителювала в сільськогосподарській школі.

1942 р. Ярослава знайомиться з членом ОУН Іваном Білим, а в квітні 1944 р. вони одружуються. Гроші, подаровані на весілля, подружжя жертвує на потреби Української Повстанської Армії, що формувалась у ті часи на західних теренах України для боротьби з окупантами. Самі Ярослава та Іван ідуть в підпілля та активно долучаються до справи: Іван займається організацією повстанських відділів та вишколом партизанів, а Слава – організацією жіночої сітки для допомоги військовим підрозділам. Та недовго тривало їхнє подружнє життя. У вересні того ж 1944 р. Іван Білий загинув в нерівному бою в селі Сайків Миколаївського району Львівської області. Того самого року народжується їхня дочка Галина. Ярославі загрожує арешт. Вона змушена переховуватися і жити зі своєю маленькою донькою напівлегально. Коли дитині виповнюється три роки, мати віддає її під опіку своїй тітці, а сама йде в підпілля. Лише через 11 років вона зможе признатися дочці, що вона її справжня мати.

Зі смертю Сталіна 1953 р. Ярослава Менкуш виходить на волю. Їй вдається влаштуватися на роботу у Львівський будинок моделей спочатку кравчинею, а тоді модельєром.

1965 р. вона була заарештована разом із групою шестидесятників і засуджена Львівським обласним судом за ст. 62 частиною першою: Антирадянська пропаганда та агітація на два з половиною роки суворих таборів. Згодом Верховний суд скоротив цей присуд до одного року. Ярослава Менкуш відбуває покарання в поселенні Явас, що в Мордовії.

Повернення до Львова потягнуло за собою нові переслідування, відмову в прописці, праві на працю.

1967 р. Ярослава Менкуш виходить заміж за Антона Заневчика. Доля зводить її з київською художницею Людмилою Семикіною, яка започаткувала пошиття свит, сердаків, кептарів, що входять у моду в 1970-х рр. Ярослава починає конструювати свої моделі, виробляти свій стиль верхнього одягу, де поєднувалися б давні народні традиції та сучасні тенденції моди.

1978 р. вона бере участь у виставках у м. Львові і Києві.

1984 р. відбулася її перша персональна виставка в Музеї народної архітектури і побуту м. Львова „Шевченківський гай“. Серед експонатів були представлені свити, сердаки, кептарі, вишиті сорочки, сукні, тощо.

Також Я. Менкуш-Заневчик шиє сценічні костюми для дочки Галини, яка вже на той час закінчила консерваторію по класу бандури і працювала солісткою Хору ім. Г. Верьовки в Києві, а згодом – солісткою Київської філармонії. Разом з львівськими художницями майстриня виготовляє одяг і для інших членів Хору.

У колекції Ярослави Менкуш-Заневчик є також цінні експонати народного одягу: сорочки, запаски, крайки, тощо, які вона зібрала по селах України і реставрувала.

Художниця бере участь у ряді виставок у таких містах як Київ, Львів, Москва, Варшава, Луцьк, Донецьк, Бережани.

1990 р. вона разом зі своїм чоловіком, який долучається до роботи над свитами, а також художницею Оленою Стахурською їде до Канади, де спеціально для них було організовано 26 художніх виставок одягу та вишивки.

У 1991 р., після повернення в Україну, вона активно включається в роботу громадських організацій і стає членом Союзу українок, Ліги українських жінок, Спілки політв’язнів, Братства УПА, Об’єднання народних майстрів при Будинку народної творчості.

У 1991-2010 рр. Ярослава Менкуш-Заневчик організовує персональні виставки в Стрию, Дрогобичі, Трускавці, Дубні, Бориславі та інших містах. Серед нагород художниці – численні грамоти, дипломи, подяки.